Там, де закон – тайга, а ведмідь – хазяїн… Специфічний колорит та інший світогляд. Там люди живуть по - іншому, в них нема зв'язку, інфраструктури, діти навчаються в інтернатах і по пів року не бувають вдома. Жіночка - продавець в сільському магазині вправно рахує на дерев'яній рахівниці. Таке враження, що технічним прогресом тут і не пахне. А може він їм тут і не потрібен?...
З однієї сторони, вони живуть щоб просто вижити, а з іншого боку – вони вільні люди і тим щасливі. Їхня свідомість не засмічена інформаційним сміттям. В них інші цінності. Для того, щоб подзвонити вони піднімаються на немалий горб на окраїні села і тільки в певному чітко визначеному місці можна зловити зв'язок. І радо діляться своїм телефоном, бо сучасний андроїд трохи не тягне, а їхня старенька нокіа саме для цього.
А ще з самого ранку під магазинами можна зустріти золоту молодь з пляшкою хмільного(. Вони змирилися зі своїм життям і не намагаються щось змінити. Вони зробили свій вибір і як сказали мої супутники по подорожі, цей вибір потрібно поважати.
Наша подорож почалася з міста Коломия, де зустрілися всі учасники. Першим випробуванням нашої мандрівки був Буковецький перевал. Майже дві години довелося боротися з нескінченним затяжним серпантином. Зате винагородою був спуск з не менш коротким серпентином. В кінці спуску дорога закінчилась, і почалась типова сільська гравійка, по якій їздять тільки місцеві бобіки і лісовози. Такою дорогою ми доїхали до нашого першого привалу - села Устеріки, де дві річки Білий та Чорний Черемош поєднуються в один потік.
А наша подорож триває… Колеса все крутяться вздовж Білого Черемошу, з усіх сторін гори, дихання збивається після чергового підйому. Попереду ціль, а ми насолоджуємось процесом.
Наступна зупинка і ночівля в покинутому мисливському будиночку біля озера "Буковинське око" або як його ще називають "гірське око" та "бездонне озеро". Максимальної глибини озера ніхто не знає, так як через затопленні дерева неможливо дістатися дна озера. Озеро сховане в лісовому масиві і тільки знаючи точні координати можна туди дістатися. А на велосипеді потрібно буде подолати немало підйомів та зруйнованої лісовозами лісової дороги. Ранок зустрів нас приємною свіжістю та водними процедурами, але потрібно рушати в дорогу...
Зупинка в верхніх Яловенах біля сільського магазину. Питаємо в місцевих, де можна купити бринзи та сметани, їдемо до господарів за місцевими продуктами, щоб ввечері приготувати справжню гуцульську вечерю - бануш! Там же на окраєні села є пагорб - єдине місце, де можна зловити мобільний звязок. Місцеві жителі до цих пір живуть без звязку і десь один-два рази в тиждень виходять на той пагорб, щоб подзвонити рідним.
Далі наша дорога тягнеться вздовж ліній електропередач на гору Томнатик. Тільки добре треновані учасники їдуть на велосипедах, решту тягнуть своїх двоколісних друзів в руках. Це важко назвати дорогою, суміш багнюки і дрібних гілок, це наслідок вирубки лісу, яка тут відбувається катастрофічними масштабами. Так мало-помалу ми доїхали до підніжжя гори Яровиця, на вершині якої розвівався український прапор. Висота даної гори приблизно 1570 м над рівнем моря, і вона є найвищою точкою хребта, який сьогодні ми вкатуєм нашими двоколісними кониками. Під вечір ми доїхали-дійшли до підніжжя Томнатика, звідки ми побачили білі "кульки", а отже ми приїхали!
Бувають моменти, коли хочеться, щоб час зупинився. Такі моменти треба цінувати і берегти в серці… «Погляд направлений кудись в далечінь, попереду білосніжні купола колишньої РЛС «Памір» (або глобуси, як їх називають місцеві діти), легкий вітер і безхмарне небо. Відчуття абсолютної свободи. Ти тут і більше нічого не важливо».
РЛС Памір - це стратегічний військовий об'єкт, головним завданням якого було стежити за повітряним простором. Станція розташована на кордоні з Румунією. Одну з антен на станції, з позивним "П-14 Лєна", взагалі вважали чудом техніки, яке випередило час. Вона могла працювати як при температурі – 30°C, так і при + 50°C і не боялася поривів вітру 30 кілометрів на годину.
Станція пропрацювала 29 років. З 1960 року по 1989 рік. При цьому моніторинг вівся цілодобово. Не було такого літака, який би міг пролетіти непоміченим через радянський кордон.
Але на початку 1990-их станцію закрили, тож гігантські куполи перетворилися на укриття для туристів або місце ночівлі для овечих отар.
Цьго вечора і ночі цей колись потужний військовий об'єкт став укриттям для нашої велосипедної компанії.
Поряд з куполами, у підніжжі знаходиться вівчарня. Ми нарахували більше сотні овець, коли їх заганяли до стайні. Тут все літо місцеві жителі випасають овець та корів і готують різні види сирів, які продають мандрівникам або ж залишають собі на зиму.
Ми також собі придбали гуцульської бринзи та вурди, біля закинутої казарми розпалили багаття і приготували гуцульський бонош!
Ночівля в закинутій казармі. Сон довго не приходить. Навколо тіні – тіні не забутих предків. Скільки всього відбулося в цих стінах, скільки загублених мрій, люди,які відійшли у вічність, які в щось вірили і чимось жили. Сильні люди, які створили все це. Їх вже нема і на їх зміну прийшли ті, що все це зруйнували(… Технічний прогрес?... А по моєму деградація людства(. Історія, яку вже ніхто не розкаже.
Світанок… Як завжди неймовірний. Чомусь саме тут – це ніби початок чогось нового. Зі сходом сонця прокидається природа і починає вирувати життя.
А попереду дорога додому. Спуск, від якого перехоплює подих, який будоражить кров і водночас наближає до буденного життя. Дощ, який наповнює енергією і прискорює рух. Потяг, який занурює у роздуми. І вокзал, який повертає до реальності.
Маршрут додому пролягав через перевал Семенчук до села Шипіт. Попри прикордонну "колючу проволку" ми доїхали до Селятина.
По дорозі заїхали на водоспад Гук, який теж варто відвідати, якщо раптом опинетись в тих краях. А далі вже знайомі Путила та Вижниця.
"Вас вітає Буковина" - цим написом на в"їзді в містечко Вижниця закінчилась наша веломандрівка. Попереду потяг, який довезе нас додомі і це все перетвориться у спогад і рядки, які я згодом викладу на папері...