Ну не можна сказати, що велосезон у нас переривався… Трохи ми катались і взимку. Але якось спонтанно, і більше по одному. А ото вже точно почалась весна, майже зійшов сніг, закортіло поїхати десь незвіданими дорогами, з пригодами і сюрпризами. Тому Біла Ворона (http://bilavorona.com.ua/) оголосила про початок велосезону. Оскільки поїздку запланували на 10 березня, а це 69-й день року, то так захід і назвали: “Велозаїзд Шістдесят дев’ять”. За кілька днів до старту написали на Фейсбуці, що старт буде з Рожища, від привокзальної площі. Я долучилась, адже трохи хотілось пошукати пригод і вражень.
Спокушала я запланованим маршрутом багатьох знайомих, але ніхто не хотів. Думала, що нас буде небагато. Через це сама довго вагалась і остаточно відважилась лише в останній день перед поїздкою, але нітрохи не шкодую.
Тато мій з дружиною їхали з Ківерець до Рожища потягом і на залізничному пероні на всяк випадок покрутили головами вліво-вправо, чи не надумав хто долучитись? Нікого з велосипедами не було. Завантажились в електричку і поїхали в Рожище.
Там ці двоє навіть не сподівались зустріти когось, крім мене. Але на їх подив, в умовленому місці уже чекало чотири хлопця з велосипедами. Троє з них мали тверді наміри приєднатись. Було зрозуміло, що нам вже відкосити не вдасться :)
Я ж приєдналася до цієї ватаги, до свого подиву з незнайомими людьми, трішки пізніше, після прокручених 25 км з Луцька і ми вирушили в дорогу.
Їхати було приємно: товариство зібралось гарне, погода тішила, настрій чудовий. А у Тані ще й особиста радість: новий велосипед! Але на одному з поворотів він продемонстрував свій норов і загальмував надто різко. В результаті вона виконала акробатичний номер з перельотом через переднє колесо і жорстким приземлення колінами і долонями на асфальт. Таня була замикаючою, тому ніхто з нас цього сальто не помітив окрім патрульних поліцейських, які поцікавилися чи все гаразд і чи може дівчина продовжувати їхати. Коли тато до неї під’їхав, вона вже оглядала збиті коліна і тішилась, що велосипед не постраждав. На питання, чи не краще вернутись додому, Таня сіла на велосипед і поперла доганяти основу групу. До речі, про наших супутників. Окрім нашої сімейки це були Петро, Юра і Коля. Хлопці віком від 20 до 44, але всі – досвідчені велосипедисти.
Поки татко і Таня догнали нашу велоколону, Юра вже встиг пробити колесо і займався заміною камери.
Але труднощі нікого не зупиняли, невдовзі продовжили рух. Багнюку під колесами згладжували навколишні краєвиди: зліва підмерзла річка з гусями, які вже купаються в проталинах, справа – старі хати.
У Четвертні ми побачили дивну для села сучасну споруду, схожу на замок, але призначення її невідоме. Навряд чи це будувалось просто як гараж, господар мав на меті якісь свої плани, які можна згодом буде побачити.
Скупились перекусом у магазинчику напроти цього “замку”, попрощались з останніми клаптями асфальту і звернули в поле.
Лісом подекуди можна було ще їхати, на шляху час від часу траплялись повалені гілки і дерева.
Рання весна, ґрунтова дорога, розбита важкою сільськогосподарською технікою і лісовозами…
Ще перших сто метрів ми пробували їхати… Поки у Петра не порвався ланцюг.
Але Петро – професійний веломайстер, так що з неприємністю впорався хвилин за 5. Все ж далі ми були обережнішими і не лінувались важкі ділянки проходити пішки. Власне, у нас не було вибору. Тому дорогу через поле і ліс ми більше пройшли, ніж проїхали.
В якийсь момент Юра усіх попросив зупинитись і послухати тишу і це було того варте, жодного звуку чи поруху вітру, тільки ми і природа.
Під кінець лісу надибали залишки бесідки. Там зробили привал. Розвели вогонь, пообідали, дехто підсушив промочені ноги.
Бесідка була настільки трухлява, що похилилась після того, як хтось з хлопців обіперся на неї.
Чаю не варили, рожищани мали свій в термосі і охоче ним ділилися з усіма бажаючими.
Далі була ще цілком зимова ділянка дороги. Їхали по такому снігу, де й лижі не були б зайвими.
Просуватись велосипедами ставало все небезпечніше, котили транспорт по льоду, воді і сніговій каші.
Але врешті тих десять кілометрів бездоріжжя закінчились і ми виїхали в Словатичі. Згодом трапився асфальт, хоч і добряче розбитий, але таки їхати було вже нескладно. Особисто я, як розбещена міська велосипедистка, мабуть, найбільше цьому зраділа і навіть не могла повірити, що це - правда.
Побачивши магазинчик, поповнили свої харчові запаси, хто фруктами, хто енергетичними батончиками.
У Ківерцях ми попрощались з рожищанськими хлопцями, які на вигляд були ще досить бадьорими.
Їх чекало ще кілометрів 15 дороги, а ми вже через кілька хвилин готували чай, мили велосипеди, переписували фото і відео на комп’ютер.
Тато і Таня подолали за той день 62,5 км. Хлопці – ще більше, а я ж, напевно трохи більше за хлопців - до 90. На додачу до цікавих знайомств з рожищенцями, мене чекало ще одне знайомство в потязі, дорогою з Ківерець до Луцька з ківерцівським велосипедистом Юрою, який, за його словами, пам'ятав мене ще з Весняної сотки 1.04.2017.
Біла Ворона у Facebook: https://www.facebook.com/BlogBilaVorona/